Класик світового кіно, фундатор українського поетичного кіно, письменник, драматург, художник-карикатурист, режисер, якого цінував Чарлі Чаплін…
Усе це про Олександра Довженка, який став взірцем для майбутніх кінорежисерів України та світу. Його “Земля” в списку 12 найкращих фільмів усіх часів, а такі твори, як “Зачарована Десна”, “Ніч перед боєм”, “Щоденник” і досі вивчають у школах.
“ЛЮДИНА ПОВИННА ЗАВЖДИ ПАМ’ЯТАТИ, ЗВІДКИ ВОНА ПІШЛА В ЖИТТЯ”
Саме цією фразою Олександр Довженко наголошував на важливості сім’ї та місця свого народження. Дитинство малого Сашка пройшло в селі В’юнище, яке нині є частиною містечка Сосниця, що на Чернігівщині.
Туди ще у ХVІІІ столітті предок Довженка Федір Величко переїхав із Полтавщини. Цікавим є те, як згодом трансформувалося саме прізвище: весь рід Олександра по батьківській лінії був козацького стану, представники родини були статними, кремезними, за що їх на Чернігівщині почали кликати “довгими”, а згодом – Довженками.
Сам Олександр Довженко народився в селянській родині хліборобів Петра й Одарки. Батьки мали 14 дітей, але до працездатного віку дожило лише двоє.
Сім’я Довженка була неписьменною, грамоту знав лише дід Семен, який був у родині за бухгалтера. Коли батько Олександра – Петро Семенович – щось продавав на ярмарку, то люди бачили, що він не вміє рахувати, тож часто дурили його. Тому він завжди брав із собою батька Семена і водночас сердився, що той так і не навчив своїх дітей грамоти. Тому Петро Семенович завжди мріяв про те, щоби всі його діти мали освіту.
Малому Сашкові навчання давалося легко, він був відмінником у школі. Найбільше любив математику, але й в інших науках не відставав.
Уже в 1911 році хлопець вступив до Глухівського вчительського інституту (зараз Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка), але не тому, що хотів бути вчителем. Насправді він не мав великого вибору, адже в ті часи діти селян могли вступати або в духовну школу й після цього в університети, або в педагогічні виші. Тож Олександр обрав другий варіант. Ще одним мотивом для вступу була стипендія в 120 карбованців на рік. Однак перші два роки хлопець ці кошти не отримував через погану успішність, тож одночасно підпрацьовував репетитором.
Також Довженко кілька років працював вчителем на Житомирщині. Викладав природознавство, географію, фізику, історію, малювання і навіть гімнастику.
Молодість Олександра Довженка була насиченою. Після закінчення училища в 1914 році він захопився українським самостійницьким рухом. Упродовж 1918–1919 років воював проти більшовиків у лавах армії УНР, у курені Чорних гайдамаків, який організував Симон Петлюра. За це Довженка потім називатимуть петлюрівцем та націоналістом. Ця частина його біографії буде завжди під пильною увагою радянської влади.
Коли петлюрівці відступали, Довженка заарештували більшовики й готували до розстрілу. Але представник партії боротьбистів Василь Еллан-Блакитний врятував митця. Так, Довженко вступає до партії боротьбистів, а потім і до комуністичної партії. Однак ці факти не мають документального підтвердження, лише слова Довженка в спогадах. Деякі дослідники припускають, що такі факти він міг навмисно вигадати, щоби відвести пильні погляди радянської влади від себе та своєї сім’ї.
З 1921 року Довженко працював у Наркоматі закордонних справ спочатку в Польщі, потім – у Німеччині. Однак службові обов’язки йому геть не подобалися, тож він почав цікавитися малюванням. ЦК КП(б)У навіть видало йому стипендію на навчання в мистецькій школі Віллі Геккеля, де Олександр став художником-експресіоністом.
За кордоном відбулося його культурне зростання – він відвідував театри, кінотеатри, знайомився з кінорежисерами й навіть організував власну виставку художніх робіт. У своїх спогадах режисер згодом напише: “От побачив, що таке європейське кіно, то можна вертатися додому”.
Уже влітку 1923 року він повернувся в Україну, у Харків, який тоді був оазою мистецтва.
У 32 роки режисер почав працювати на Одеській кіностудії в жанрі дитячої комедії. На початку своєї кар’єри в кіноіндустрії він написав сценарій для дітей – “Вася-реформатор”. Але ця комедія та ще один фільм “Ягідка кохання” (зберігся) не отримали великої популярності.
Перший серйозний успіх прийшов до Довженка із його трилогією “Звенигора-Арсенал-Земля” – збірка, до якої увійшли найвідоміші фільми режисера.
- 1930 року вийшов фільм “Земля”, який став надбанням українського кінематографа, але був заборонений у СРСР на 9-ий день після прем’єри.
У німій чорно-білій стрічці “Земля” показано період колективізації в Україні та конфлікт між куркулями й представниками колгоспів. Але цей фільм не лише про аграрну революцію. Довженко показав у стрічці зв’язок українського народу із землею, де вона постає як сенс існування українців, спокій яких порушила колективізація.
Загалом стрічка багата на символи. Наприклад, образ трактора, який розорює стежку, символізує розірвання селян із землею. Також часто в стрічці простежується образ яблука. З одного боку, яблука є символом безсмертя, а з іншого – режисер ототожнює їх зі своїм домом, родиною. Навіть коли в Києві будували Київську кіностудію, він особисто посадив там яблуневий сад.
Не варто забувати, що Олександр Довженко жив в умовах тоталітарної радянщини, яка ув’язнювала багатьох українських митців та вбивала їх. Тож режисер шукав можливості для свого порятунку й розвитку. Так, на замовлення Сталіна 1935 року він зняв фільм “Аероград”, потім працював над фільмом “Щорс”.
Загалом кіноіндустрія була одним із засобів поширення пропаганди в СРСР, тож влада цим активно користувалася. За ці пропагандистські фільми Довженко отримував премії, його навіть призначили керівником Київської кіностудії. Це давало режисеру відчуття, ніби він зміг реабілітуватися перед тоталітарною владою.
З початком Другої світової війни він просив владу дозволити йому працювати документалістом та отримав відмову. Тоді Довженко пішов на фронт як доброволець і працював там воєнним журналістом. Він бачив на власні очі всі руйнування в Україні.
Про цей біль він хоче говорити й вирішує створити кіноповість “Україна в огні”, не знаючи, що ця робота стане кінцем його кар’єри й прирече на вічну розлуку з рідним краєм.
У кіноповісті він описав історію української родини Запорожців за період німецької окупації. У 1943 році режисер зачитував уривки кіноповісті Микиті Хрущову, який тоді був генерал-лейтенантом. Йому сподобалась “Україна в огні” й це ще більше надихнуло режисера.
Однак у Сталіна уривки кіноповісті викликали шалене обурення. 31 січня 1944 року він скликав Політбюро і провів ціле засідання на тему “Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка “Україна в огні””.
- Однак замість фізичного покарання, влада обрала цькування та моральний тиск на режисера. Його звільнили з посади художнього керівника Київської кіностудії, заборонили знімати фільми й найстрашніше – жити в Україні.
Потрапити в Україну режисер зміг у 1952 році, коли почали споруджувати Каховську ГЕС. Довженко хотів зняти про це фільм, тому кожного літа до 1956 року приїжджав у Нову Каховку. Але згодом він зрозумів, що через будівництво зруйнують цінний природний ландшафт та історичні місця Запорізької Січі, як-от Великий Луг.
Такою Довженко бачив Нову Каховку:
- “Я люблю Нову Каховку. Люблю Дніпро – велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо й широту у всьому. І стриманість у пейзажі, і величавий спокій. І ніде мені не хотілося би так жити, як тут, на чудесному березі, ніде й ніколи я не пройнявся так любов’ю до людей, як тут. Каховка, де колись, у минулому столітті, батракував ще молодий мій батько, стала Батьківщиною мого серця, вітчизною найдорожчих моїх почуттів”.
Життя Олександра Довженка обірвалося в 62 роки, 25 листопада 1956 року. Похований український митець у Москві.
“Я вмру в Москві, так і не побачивши України! Перед смертю попрошу Сталіна, аби, перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли серце й закопали його в рідну землю в Києві, десь над Дніпром, на горі”, – такий запис у своєму “Щоденнику” зробив режисер ще у 1945 році, до відвідин Нової Каховки.
І хоча заповіт Довженка, на жаль, не вдалося виконати, його творіння і спогади досі серед нас. Вони є цінним ресурсом і для істориків, адже містять дані очевидців про Другу світову війну, підрив культурних пам’яток у Києві радянськими військами, великі втрати українського народу, Нову Каховку тощо. Усе це актуальне й у нашій новітній історії.
Олександр Довженко казав, що “лише сильним дано право на безсмертя“. Режисер таке право отримав.
Немає коментарів:
Дописати коментар